Перші два рядки вступу звучать іронічно (пригадайте, що таке Іронія, цей сатиричний засіб ви вивчали у 8 класі): «У всякого своя доля / І свій шлях широкий...», але те, що це іронія, стає зрозуміло чи- тачеві з таких рядків: Той мурує, той руйнує, Той песитим оком За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать і з собою Взять у домовину. Не лише початок, а й майже вся вступна частина пронизана тонкою іронією, вона звучить чи не в кожному художньому засобі (епітет, метафора, анафора): А той, щедрий та розкошний. Все храми мурує: Та отечество так любить. Так за ним бідкує. Так із його, сердешного, Кров, як воду, точить!... А ось останній рядок звучить уже з відкритою ненавистю саркастично: «Кров, як воду, точить!..». Якщо у вірші «Чигрине, Чигрине...» Т. Шевченко вводить образ юродивого, то в поемі «Сон» ліричний герой постає в іншій іпоста сі у бурлескній масці простака. Пригадайте цей образ у вступі до «Гайдамаків», періодично автор одягає маску селянина-простака й у поемі «Сон»: у вступі, потім у петербурзькому епізоді звідси й се лянська манера оповіді (Петербург город на болоті, у царя Петра І «якимсь листом / Голова повита»). Саме простакові вдається осяг нути істину, яку не здатні побачити вчені й царські вельможі. Маскування та форма сну розширили можливості зобразити ши року панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України в Сибір, а звідти до Петербурга. Здавна наш народ сприймає сову як віщого птаха, який накликає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Украї ною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість й естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує а картинами життя простих людей, Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають. (...) бо нічим обуть Княжат недорослих (...)